ТЕЛЕФОН ДОВІРИ
"ОЩАДНИЙ ДІМ"
З історії Городищини

Черкащина - серце України, а Городищина – серце Черкащини. І не лише через географічні координати нашого краю – вони тісно збігаються із вагомим внеском городищан у спільну духовну скарбницю нашого народу. Імена духовних велетнів, яких породила наша земля, – Семена Гулака-Артемовського, Петра Гулака-Артемовського, Левка Симиренка, Володимира Симиренка – говорять самі за себе. Городищина має надзвичайно глибокі літературні традиції. Імена одних творців художнього слова нам давно відомі, вони стали хрестоматійними. Інших тільки-но відкриваємо, повертаємо із забуття, деякі ще чекають своїх дослідників. Нашими дорогами – із Млієва на Городище, через Петропавлівку, Вербівку і Вільшану проходив Великий Кобзар, в Городищі проживав автор національного гімну Павло Чубинський.Із 1870 по 1873 він працював на цукроварні «Братів Яхненки і Симиренко». У1871 році видав невеличку збірочку своїх віршів «Сопілка», яка була підписана псевдонімом Павлусь. Саме у Млієві він підготував до друку сім томів «Праць етнографічно-статистичної експедиції у Західно-Руський край». У нашому краї зросли, живилися народною силою письменники, художники, співаки, композитори, які прославили не лише Городищину, а й усю Україну: Олександр Лан, Євген Кротевич, Іван Тогобочний, Оксана Павленко, Володимир Панченко, Максим Гаптар, Фотій Красицький, Іван Сошенко. До когорти сучасних поетів належать Катерина Вишинська і Зоя Дика, Олекса Лищенко і Олексій Озірний, Віктор Подорога і Вадим Нікітенко. Нашим краєм пролягали дороги козацьких полків Богдана Хмельницького, гайдамаків Максима Залізняка. Городищина стала оплотом козаччини, тут розгорталися важливі події нашої історії, котрі мали визначальний вплив на розвиток України, її подальшу долю. Згадаймо хоча б те, що три наші містечка – Городище, Мліїв, Вільшана були сотенними центрами Корсунського полку, що «Мліївський ключ» було віддано у володіння Богдану Хмельницькому –« на булаву…». Це означає, що гетьман багато разів відвідував наш край. Через Городищину йшли козацькі полки на поле Корсунської битви, у Молдовські походи, до Батога, Дрижиполе, де зараз село Охматів (Жашківщина)… Дух вільного козацтва завжди витав над краєм,він і сьогодні не лише у спомині, а й у продовженні славних козацьких традицій,коли у буремному ХХ столітті за волю України , за свободу і незалежність Вітчизни, щастя нашого народу піднімалися тисячі і тисячі городищан… Немало синів і дочок Городищини поклали свої голови на вівтар свободи і незалежності в роки визвольних змагань 1917 – 1923рр. Масовий героїзм проявили вони в роки Великої Вітчизняної війни, і подвиг наших дідів та прадідів свято шанується молодшими поколіннями.
У глибині віків , у безмежній далечі сторіч починається історія нашого міста. Археологічні розкопки доводять, що край ще із сивої давнини був заселений людьми. На нашу благодатну землю здавна нападало багато чужинців. Отож люди, аби вберегтися від ворога, навколо своїх поселень робили укріплення, які називали городищами (огорожами). На території нашого райцентру були такі городища: городище «Жабокрич» - вул. Першотравнева, на березі притоки річки Вільшанки (Грицаїв міст), вул. Першотравнева – Ціолковського. Друге городище (власне центр сучасного міста) складалося з дитинця, обнесенного частоколом, водних перешкод ( р. Вільшанка), торговиці (зараз колгоспний ринок), окольного або ремісничого передмістя за притокою ріки Вільшанки – Татарки (території лікарень, інкубатора). Знахідки речей свідчать, що в цьому городищі життя не припинялось і після монголо-татарської навали 1239-1240рр. З попелу і руїн воно відроджувалось багато разів. Городище Теличківка, Бугаївка(до стику вул. Маяковського і Чапаєва) існувало з IV ст. – часу могутнього розквіту черняхівської культури. Катастрофою бугаївського городища була аварська навала, що розпочалася з середини VI ст. і тривала до початку XIIст. Розташування кількох городищ на порівняно невеликій території і породило назву «Городища», яке транспортувалося у «Городище». У діалектах жителів Вільшани і зараз зберігається старовинна назва: «Був у Городищах». Перші згадки про Городище відносяться до ХVI ст. Нанесене на карту місто в першій половині ХVII ст. французьким інженером Бопланом, який служив при польському війську. Перша письмова згадка датується 1527 роком. Відомо, що на той час в Городищі була велика битва з татарами. Русло річки Татарки було забито тоді трупами, а вода червоніла від крові. В Татарці під кручами давнього дитинця знайдено розривне чавунне ядро, датоване кінцем ХVIIст. У 1527 році місто було спалене татарами. Відродилося лише через 106 років, але розвивалося повільно. Земля родила погано, бо була переважно кам’янистою. Селяни жили бідно, хоч своєю працею давали великі прибутки власнику Конецпольському. Після Люблінської унії 1569 року місто захопила шляхетська Польща. Із 1649 року Городище стало сотенним містом Черкаського полку. Після Андрусівського перемир’я 1667 року Городище в складі Правобережної України відійшло до Польщі. У другій половині 17 ст. на початок 18 ст. воно переходило від одного власника до іншого, які сварилися із сусідами за межі своїх володінь. У XVII ст. через Городище проходили загони Богдана Хмельницького, у 18 ст. свободолюбові наші прадіди брали активну участь у гайдамацькому русі. Після другого поділу Польщі (1793) місто, як і все Правобережжя України потрапило під владу Московської імперії. Городище стало волосним центром Черкаського повіту. 1794 року у ньому налічувалось близько 3,7 тис. жителів. Воно було на дуже низькому ступені економічного розвитку. Основою господарського життя було тут землеробство, в якому панували відсталі способи обробітку землі. Наприкінці 18 ст. в Городищі розвинувся чумацький промисел. Нелегку долю городищенського чумака змалював П.П. Гулак-Артемовський:

Як з Городища чумак пішов в Крим за сіллю,
В дорозі нидіє двадцяту вже неділю,
Обшарпавсь до рубця, в кала мазь обліпився…
Терпить нужду й біду, пропасницю й гострець.

У 1846 році брати Кіндрат та Терентій Яхненки і Платон Симиренко взяли в оренду 260 десятин землі, яка належала князю Воронцову, і збудували великий цукровий завод поблизу Млієва (майже околиця сучасного Городища). Він представляв собою будівлю із семи поверхів, обладнання закуплено у Франції. Тут був і машинобудівний завод, на якому збудовано перший металевий пароход «Українець», який 36 років плавав по Дніпру. Заводське містечко мало 150 будинків для службовців, кожний із городом і садом. Тут були магазини, лікарня на 100 ліжок, школа із шести класів, церква, свій театр, газове освітлення, благоустроєні вулиці. Коли в містечку побував Тарас Шевченко, то він розплакався, як дитя, і сказав Кіндрату Яхненку: «Батьку, батьку Кіндрате, що ти тут наробив!». Одним із перших навчальних закладів стала так звана ланкастерська школа на 30 місць відкрита 1822 року у поміщицькому маєтку. Вона готувала дітей для праці в панській економії. 1856 року при цукроварні прийняло перших 95 учнів міністерське училище. Перші церковно-приходські школи були відкриті у 1859 році в В’язівку, Хлистунівці, Валяві. У 1861 році відкрилися школи в Буді-Орловецкій, Городищі, Старосіллі, Млієві, Орловці. У 1876 році була споруджена залізниця. У 1886 році Лев Платонович Симиренко заклав у Млієві розсадник, у якому зібрав понад 3000 різних сортів, форм і видів рослин. Він вивів сорт яблуні що відомий під назвою ренет Симиренка (названий в честь батька). У 1887 році збудовано Маріїнський цукровий завод, на якому працювало понад 1000 робітників. На початку 20 ст. у місті налічувалося 2344 двори, населення складало 15019 душ. Головним чином городищенці займалися хліборобством. Крім того чимало селян вирушало на заробітки в Херсонську, Катеринославську, Таврійську губернії та на Криворізькі рудники. Власником міста була Катерина Андріївна Балашова. У Городищі були 3 православні церкви, каплиця, 5 єврейських синагог, сільськогосподарська школа, однокласна народна школа, 3 школи церковнопарафіяльні, цукровий завод, цегельня, 3 крупорушки, 3 водяних млини, 30 вітряків, 25 кузень, медоварний завод, 2 заводи для виготовлення мінеральної води, мебльований будинок, 6 заїжджих дворів, винний погріб, лікарня,2 лікарі, 2 фельдшери, аптека, аптечний склад, хлібний магазин. В Городищі існувала фірма «Лабрадор», яка добувала цінний камінь лабрадорит з місцевого родовища. Продукція фірми відправлялася в Одесу, Петербург, Берлін на будівництво пам’ятників та інших споруд До речі, перший пам’ятник Т.Г.Шевченку на Чернечій горі біля Канева встановили городищенці 1 листопада 1923 року. Модель його зробив скульптор Калень Мефодійович Терещенко, якого було запрошено із Звенигородки. Модель п’єдесталу зробив Антон Пилипович Барабаш та Самсон Климович Онопрієнко. Погруддя вилили з чавуну ливарники Городища Данило Матвійович Артеменко, Гнат Семенович Теличко та інші. Встановлювати пам’ятник робітники їхали на підводі до Канева. У 1926 році робітники встановили пам’ятник Шевченку і в Городищі. Тихе провінційне життя Городища зруйнував відгомін революції – громадянська війна. Із березня по листопад 1918 року тут хазяйнували айстро-німецькі війська. У 1919 році з пів року господарювали денікінці (їх штаб містився в приміщенні сільськогосподарської школи). У кінці 1920 року осередком вільної і патріотичної думки була сільськогосподарська школа. Серед учнів та викладачів активно поширювалися національні, державницькі українські ідеї. Невдовзі багатьох городищан було репресовано за участь у антибільшовицькій організації Спілка Визволення України. З 1 серпня 1941 року до 9 лютого 1944 року район стогнав під чоботом фашиста. Багато наших земляків мужньо воювали на фронтах цієї найжорстокішої в історії людства війни. Прізвища загиблих викарбувані на меморіальних плитах Пагорба Слави. А хто повернувся з перемогою додому, відразу став до праці, відновлюючи поруйноване господарство, зводячи нові будинки, школи… Городищина сьогодні – це потужний виробничий комплекс, який має значний аграрно-промисловий потенціал. Промислові підприємства району виробляють широкий асортимент продукції продовольчої групи, машинобудування, будівельні матеріали тощо. Територією району проходять залізниці Київ – Цвіткове та Гребінка – Умань, які обслуговують Залізничні станції Цвіткове, Хлистунівка, Городище, а також автомагістраль Київ –Дніпропетровськ Православна Городищина по праву пишається храмом святого Михайла, зведеного ще у 40-ві роки позаминулого століття князем Воронцовим. Храм став справжньою окрасою міста,його святинею і духовним Оберегом. Його стіни бачили і автора державного гімну Павла Чубинського, і Левка Симиренка, Семена Гулака-Артемовського, Платона Симиренка… Немає сумніву, що у церкві побував і Тарас Шевченко, вона зустріла і нашого генія, він приходив до неї зі своїми молитвами за Україну, за кращу долю свого поневоленого народу… Є у Городищі і пам’ятники Кобзарю – Т.Г. Шевченку. Два – біля шкіл, першої і третьої, і один – біля центральної лікарні. Біля підніжжя часто можна побачити квіти – земляки шанують Кобзаря не лише у заменні дні, а й у буденні. Ці пам’ятники створені народними митцями. Творцем перших народних пам’ятників став відомий скульптор Калень Мефодійович Терещенко. У Городищі і сьогодні є два Терещенкові погруддя Шевченка, одне з яких встановлено біля входу в центральну районну лікарню. Наше місто стало малою батьківщиною і двох видатних діячів вітчизняної культури, які черпали творчу енергію, наснагу від народних джерел духовності. Тут народилися один із зачинателів української байки Петро Гулак-Артемовський та славетний співак, основоположник вітчизняного оперного мистецтва автор опери «Запорожець за Дунаєм» Семен Гулак- Артемовський. Звідси почався його шлях у світ, аби згодом прославити отчий дім, рідну Україну своїм невмирущим життєстверджуючим мистецтвом. В місті відкрито пам’ятник митцю( автори Г. Н.Кальченко та А.Ігнащенко), діє музей ,його іменем названо вулицю, школу мистецтв. А ще наш край став родовим гніздом для відомих меценатів, діячів культури, науки, підприємців, вчених Симиренків. Імена Платона, Володимира Федоровича, Левка,Володимира Львовича – то імена справжніх патріотів України, які надзвичайно багато зробили для її слави, утвердження державності, духовного зростання. Нині сущі покоління наших краян докладають усіх зусиль, аби примножити кращі трудові і духовні традиції рідної землі, зробити її ще квітучішою, заможнішою.